Лина Костенко

.
Послухаю цей дощ. Пiдкрався i шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тiльки мить i мить,
i раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже вiки. Нiхто уже й не зна,
в туманностях душi чи, може, Андромеди —
я в мантiях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, i згадую про мертвих.

Цiлую всi лiси. Спасибi скрипалю.
Вiн добре вам зiграв колись мою присутнiсть.
Я дерево, я снiг, я все, що я люблю.
… показать весь текст …

Купидон стрелял не в гениталии, а в сердце.

спини мене отямся i отям така любов буває раз в нiколи вона ж промчить над зламанним життям за нею ж будуть бiгти видноколи вона ж порве нам спокiй до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини i схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи бiля тебе душу вiдморожу чи бiля тебе полум`ям згорю

Це ж треба мати сатанинський намир, чаить в соби невиликовний сказ, щоб тяжко так знущатися над нами, та ще й у всьому звинувачувати нас.

Ще вчора була я висока, як вежа.
Здаться ще трохи — дiстану зенiт.
I раптом, як вибух, — обвал пожежа.
Розтрощений камнь — уже не гранiт.

Руйновище вiри, i розпач, i розпач!
Пiд попелом смутку похований шлях.
Зажуренi друзi сахнулися врозтiч.
Посiяне слово не сходить в полях.

На те й погорльцi, — будуeмо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище умiння — почати спочатку
життя, розумiння, дорогу, себе…

Як легко плюнути в велике-
У нього точно попаде.
Усе бридке, усе безлике
Тодi цiну собi складе.
Як легко висмiяти вчинок,
Як просто-знищити талант.
Щоб обезкровити людину,
Достатньо слiв-
Не треба ран.

Детективов можно уже не читать, достаточно читать хронику мировых событий. Поплавать в интернете, включить телевизор. Я уже начинаю бояться следующего дня, ибо он может быть еще хуже. Или его может не быть вообще.

У каждого своя пустыня. И свои миражи…

Степень деградации общества тебе не дано вымерять, ты не термометр.

Время — великий карикатурист.

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.

Я скорше дуба врiжу,
Нiж мене поставлять на колiна.

..
Життя iде i все без коректур.
I час летить, не стишуэ галопу.
Давно нема маркiзи Помпадур,
I ми живем уже псля потопу.

Не знаю я, що буде пiсля нас,
в якi природа убереться шати.
Эдиний, хто не втомлюэться, — час.
А ми живi, нам треба поспiшати.

Зробити щось, лишити по собi,
а ми, нiчого, — пройдемо, як тiнi,
щоб тiльки неба очi голубi
… показать весь текст …