Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! — 
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

Широка была страна родная,
Что осталось от полей и рек?
И никто, конечно же, не знает,
Как вообще здесь выжил человек!

От дворцов столичных до окраин,
Берегами наших же морей
Твёрдой поступью идёт ХОЗЯИН
Уменьшённой Родины моей.

Говорят: «Из грязи прямо в князи».
Кто бы мог его остановить?
Дал в страну дорогу всякой мрази,
А теперь решает, как нам жить.
… показать весь текст …