Иван Франко

Горная осень стоит лютой зимы в долинах.

Не минай з погордою
І не смійсь, дитя!
Може, в тім осміянім
Суть твого життя.

Може, в тім зневаженім
Твого щастя карб,
Може, в тім погордженім
Є любові скарб.

Може, сміх твій нинішній,
Срібний та дзвінкий,
Стане в твоїй пам’яті
За докір гіркий.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
… показать весь текст …

Взгляни на ключ, что из камней гробниц!
Бежит по степи чистою слезой,
В нем солнце блещет днем и бирюзой
Сияет ночью месяц яснолицый.

Из недр земли бежит-поет водица,
Струится бесконечною стезей,
Детей весны живит своей красой
И щедростью, не знающей границы.

Родник с его волшебною струей —
Народная душа, что и в печали
Пробьется к людям песнею живой.
… показать весь текст …

ИВАН ФРАНКО ПРО ГАЛИЧАН
Перевод: «Не люблю галичан … Так мало между ними нашел характеров, а так много мелочности, тесной заскорузлости, двуличия и гонора, что действительно не знаю за что должен я их любить … Может, должен любить Украину как расу, ту расу отяжелевшую, разнузданную, сентиментальную, лишенную закалки и силы воли, так мало способную к политической жизни со своим помойным руководством, такую плодовитую на оборотней самого разнородного сорта … »
- «Не люблю галичан… Так мало помиж ними знайшов я характерив, а так багато дрбничковости, тиснои заскорузлости, дволичности, пихи, що справди не знаю за що мав би я их любити… Чи може, маю любити Укриану як расу, ту расу обважнилу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту сили воли, так мало здбну до политичного життя на власному смитнику, таку плодючу на перевертнив найрзнороднишого сорту…»

«Дещо про себе самого», 1897.