Купидон стрелял не в гениталии, а в сердце.

Як легко плюнути в велике-
У нього точно попаде.
Усе бридке, усе безлике
Тодi цiну собi складе.
Як легко висмiяти вчинок,
Як просто-знищити талант.
Щоб обезкровити людину,
Достатньо слiв-
Не треба ран.

спини мене отямся i отям така любов буває раз в нiколи вона ж промчить над зламанним життям за нею ж будуть бiгти видноколи вона ж порве нам спокiй до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини i схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи бiля тебе душу вiдморожу чи бiля тебе полум`ям згорю

Це ж треба мати сатанинський намир, чаить в соби невиликовний сказ, щоб тяжко так знущатися над нами, та ще й у всьому звинувачувати нас.

Ще вчора була я висока, як вежа.
Здаться ще трохи — дiстану зенiт.
I раптом, як вибух, — обвал пожежа.
Розтрощений камнь — уже не гранiт.

Руйновище вiри, i розпач, i розпач!
Пiд попелом смутку похований шлях.
Зажуренi друзi сахнулися врозтiч.
Посiяне слово не сходить в полях.

На те й погорльцi, — будуeмо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище умiння — почати спочатку
життя, розумiння, дорогу, себе…

Детективов можно уже не читать, достаточно читать хронику мировых событий. Поплавать в интернете, включить телевизор. Я уже начинаю бояться следующего дня, ибо он может быть еще хуже. Или его может не быть вообще.

У каждого своя пустыня. И свои миражи…

Степень деградации общества тебе не дано вымерять, ты не термометр.

Время — великий карикатурист.

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.

Я скорше дуба врiжу,
Нiж мене поставлять на колiна.

..
Життя iде i все без коректур.
I час летить, не стишуэ галопу.
Давно нема маркiзи Помпадур,
I ми живем уже псля потопу.

Не знаю я, що буде пiсля нас,
в якi природа убереться шати.
Эдиний, хто не втомлюэться, — час.
А ми живi, нам треба поспiшати.

Зробити щось, лишити по собi,
а ми, нiчого, — пройдемо, як тiнi,
щоб тiльки неба очi голубi
… показать весь текст …

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Поражение — это наука. Никакая победа так не учит.

Чи нас Господь почуе усiх разом,
Коли так просить кожний про свое?

Я не скажу і в памяті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

Життя-така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?

Трудно любить умную женщину. Всегда боишься упасть в ее глазах. Женщина теряет интеллект, только тогда, когда она влюблена. Так что желательно поддерживать ее в этом состоянии.

Скiльки рокiв кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Ми ушкоджене поколiння. Ще вiд предкiв щось узяли, а нащадкам вже не маeмо що передати.

А женщина отважная не может быть ОБУЗОЙ…
Спасибо вам большое за сей приоритет!
Поэтам всех веков необходима Муза,
А женщине кто нужен, если она-Поэт ???

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я.
… показать весь текст …

Страсть — это вдохновение тела, а любовь — это вдохновение души. Любовь, как функции гениталий оставим приматам. Мне нужен космос её глаз…

Лина Костенко