Навшпиньки потихеньку пiдведуся,
Ступаючи ледь чутно по травi.
У таемницю лiса занурюся
I, що побачу, все повдаю тобi.
Крiзь верби та високii берези,
Минаючи ожиновi кущi,
Галявину ховають верболози.
Над квiтами ii зудять хрущi.
Ця квiтка синя, наче небо,
А ця червона, як те полум’я вночi.
Ця тягнеться свом стеблом до тебе.
Весь лiс тебе стрiчае квiтнучи.
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
спеленає землю довга ніч,
довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти, крихітна і мила,
І прозора, мов ранкова тінь
І палають, наче стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі
© В. Симоненко