Стара стара верба схилилась над водою,
глля розпустила, мов двчина косу.
Вмиваться вона холодною росою,
соловейка слуха щоранку досхочу.
…Ти парубок був видний багатий,
А я дурне двча з бдно см'.
Ткала пд вербу щоби не знала мати
ти ткав до мене наперекр рдн.
Здавалось нам тод що щастя безкнечне,
Що буде так завжди, до самого кнця.
Надялися, що батьки приймуть наше кохання
мряли що поведеш мене ти до внця.
Та не судилось нам прожити вк щасливий —
Життя дороги наш так не зйшлись
У той широкий шлях, подружнй шлях диний, розбглися по свт, мов рчка розтеклись.
Допомогли нам люди пднявши все на гомн.
Бо людськ язики то перш вороги.
серце розривалося тод вд болю,
А перш сльози розчарування щоки обпекли.
…Пройшли роки… Як кажуть- час лку …
Забулись пересуди хулла.
Та не забуть кохання, якого так браку.
Яке для нас з тобою верба та зберегла.